Ветерани на держслужбі: в чому ризики нового законопроєкту

Чи допоможе спрощений доступ ветеранів до держслужби: аналіз законопроєкту | Українська правда

Ідея підтримки ветеранів майже завжди звучить привабливо. Саме тому навколо неї легко будувати прості політичні рішення. Одне з них пропонує законопроєкт №13180-д: спрощений доступ ветеранів до державної служби.

Йдеться про можливість призначення на вакантні посади без співбесіди (повноцінні конкурси скасовані на час дії воєнного стану). А також щомісячні доплати протягом перших двох років роботи. Наприклад, ветеран чи ветеранка в умовному міністерстві отримає доплати 30 тисяч гривень на місяць у перший рік, і 20 тисяч у другий. А для органів місцевого самоврядування передбачені 20 тисяч та 10 тисяч відповідно.

Ідея здається простою та привабливою: держава підтримає тих, хто її захищав. А державна служба закриє кадровий дефіцит. Одне рішення для двох питань.

Але виникає кілька незручних моментів. Досвід участі в бойових діях підтверджується відповідним юридичним статусом, проте він не є підтвердженням професійної кваліфікації у сфері держуправління чи місцевого самоврядування.

Питання не в тому, чи здатні ветерани працювати в держуправлінні. Безумовно, здатні. Питання — у створенні механізму, який допоможе їм увійти в систему професійно. Держслужба, як і будь-яка інша робота, має свою специфіку: розробка політик та програм, напрацювання текстів нормативно-правових актів чи рішень органів місцевого самоврядування, робота з бюджетними коштами, тривалі погодження. І тут не про формальні вимоги, а про розуміння того, як працює державна система.

Якщо конкурсний механізм усувається, а співбесіда стає необов'язковою (як це пропонує законопроєкт), виникає ризик, що професійна складова відходить на другий план. Це означатиме, що на керівні посади в органах місцевого самоврядування, такі як начальник управління чи відділу ветеранської політики громади, може бути призначено людину, чию управлінську компетентність і мотивацію фактично ніхто не оцінював у відкритій процедурі відбору чи під час співбесіди. А саме від цих людей залежить якість розробки локальних ветеранських програм, або підготовка і виконання рішень в інших сферах, що ставитимуться на голосування в міських, сільських чи селищних радах. До того ж таких посад у системі значно більше, і саме вони формують щоденну "операційну спроможність" держави.

За даними дослідження IREX, для 30% ветеранів основними бар'єрами працевлаштування ветеранів є нестача релевантних навичок, брак досвіду та освіти, фізичні обмеження та упередження роботодавців. При цьому, за даними Українського ветеранського фонду, державна служба та служба в органах місцевого самоврядування входить в топ-3 сфери, куди ветерани хотіли б працевлаштовуватись. Відповідно, проблема не зводиться до формальної процедури конкурсу. Вона набагато глибша.

Окремо варто сказати про фінансовий блок. Доплата стипендія у 30 чи навіть 20 тисяч гривень — суттєва сума для будь-якого державного органу. Вона перевищує оклади багатьох працівників, які роками працюють у системі. Це неминуче створить дисбаланс всередині колективів і негативно вплине на й так достатньо неоднорідне ставлення до ветеранів. А якщо глобальніше — негативно впливатиме на підготовку суспільства до реінтеграції ветеранів. Крім цього, це додаткове бюджетне зобов'язання, яке потрібно буде фінансувати не один рік, і від якого політично буде дуже складно відмовитись в разі відсутності коштів в держбюджеті.

Насправді ми вже маємо досвід регулярних грошових виплат, які не трансформуються у системні зміни. Наприклад, щороку до Дня Незалежності України ветерани отримують разову грошову допомогу — тисячу гривень, а ветерани з інвалідністю трохи більше. Держава витрачає понад мільярд гривень щороку. При цьому минулорічне дослідж